Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

міг би хтось, хто знав передостаннього пана, гадати, хто йому наслідуватиме? Пригадай-но, як тобі серце заходилося, під розписку суму вигадуючи, коли старий пан уперше свій маєток закладав! Це ж бо я, невидимий, шепотів тобі до вуха: «Гей, плати!». А чи пам'ятаєш – коли при тамтій купівлі вже про кілька тисяч розходилося, якась сила попри тебе штурхнула твою руку? І це був я… Аби ти не відступився бува по руках вдарити!.. Пробила вже моя година – невдовзі збудеться обітниця. Будь готовий! – і зник Доброгаст.

А опівночі знову з'явився.

– Ходімо туди, – каже.

– Невже без мене не обійдеться? – завагався Лічигріш.

– Та ж тільки ти спроможний взяти свої скарби, – озвався Доброгаст. – Невже я сам подужаю?

– Ходімо, – відповідає Лічигріш. – Ходімо, в ім'я Боже.

Чорнокнижник накреслив своєю різкою коло на руїнах, впав навколішки і забуркотів під носа щось незрозуміле, аж тоді гукнув уголос:

– Покажися!

Відтак стьобнув повітря прутом упоперек, позад себе і навскіс, примовляючи:

– Покажися! Покажися!

При ньому дух незримий і собі волав:

– Доброгаст! Доброгаст!

Затим хухнув Доброгаст тричі до льоху, озвалося з-під землі хрипке гаркання:

– У якій поставі показатися?

– У людській! – тупнув ногою Доброгаст.

Затріпотіли гурмою сови і пугачі, зірвався вихор, гримнуло, ляснуло. Відтак повстав велет, із себе – за вугілля чорніший, заввишки зо двох ґевалів над долівкою, а ноги ще в льосі крилися. Доброгаст одразу до нього:

– Віддай скарб!

– Віддам, – каже велет, – але хочу знати кому!

Дух в такт закричав:

– Доброгаст!..

Велет тоді:

– А дзуськи, а дзуськи!

Доброгаст:

– Віддай!

Велет:

– А що даси за те?

Тут Доброгаст як не уперіщить палицею велета.

– Не бий, не гризи, не пали, не печи! – закричав велет. – Якщо той пролаза заміряв нараз мене обідрати, нехай те, що хоче взяти, купить собі в убогих… За кожну пожертву відбере у мене вдесятеро лихви. Ти добре знаєш, як розпорядитися завдатком.

І запався велет із ляском і гуркотом, десь подівся й Доброгаст.

Бідний Лічигріш, блукаючи печерою, нахапав шишок, подряпав писка і руки в терні. Заледве видряпався, ледве на сво'іх двох дочвалав до обійстя.

Наступної ночі, тільки-но вибило десяту, і Лічигріш іще гомонів з Ангелькою, заявляється до них не знати звідки Доброгаст. Лічигріш прожогом до скрині – тягне великий клунок з грошима. Адже склавши пожертву, дістане потім вдесятеро.

Але Доброгаст скривився на мішок:

– Це занадто для початку, відлічи-но двісті сімдесят золотих.

Лічигріш став по-свому рахувати. Відлічив двісті сімдесят, потім тихцем сипонув іще тридцять. Доброгаст нараз вискочив за двері та й затраснув їх за собою. Стала перед дверима Ангелька. Лічигріш, відрахувавши, взявся за клямку, коли Доброгаст двері як не прочинить – беркицьнув за поріг неборака Лічигріш, як довгий. Повз нього Доброгаст проскочив і лап за мішок…

– Зобачимося завтра у тій ж годині.

Сіпнувся Лічигріш… Доброгаст його назад відштовхнув, ще й копняком нагородив та й зник. Одне слово, склав Лічигріш пожертву на церкву та шпиталь святого Лазаря.[24]

Назавтра на парафії було розгрішення. Лічигроша пройняла побожність допасти сповіді. У церкві на власні вуха почув, як панотець вихваляє його за щедру пожертву, а всенька церква дивується такому великому чудові. З величезною нетерплячкою виглядав Лічигріш на Доброгаста. А як той з'явився, то на перший же заклик вирушив Лічигріш за досвідченим проводирем по золоте руно, і то не з порожніми руками – із заступом, мотикою, лопатою…

Кинувся Лічигріш копати: цілий у піні, не передихнув, а віра його така міцна була, що кожна скиба землі, яку він відкине, все зблискує йому золотим піском. Урешті залізо шкробнуло об казан: підскочив старий з утіхи, бо казан був завбільшки з діжу. Боже! Як же вид того казана зігрів серце Лічигроша! Одначе сторож повстав тут же з розпеченою печаткою і боронив глибше копати. Одрахував не більше не менше, як десять разів по триста: три тисячі. Потому Доброгаст на цілі дев'ять днів віддалився за наказом архангела: аби волею Божою щопрудкіш мчати до краю, що понад зірками.

А повернувшись, знайшов Лічигроша, що хрестом лежав на землі і благав про другу ставку, аби до трьох соток бодай іще три додати, але Доброгаст заледве на одну погодився.

Лічигріш уже допетрав був, що Доброгаст не диявол, бо він і над самим дияволом верховодив, не мав його вже й за янгола, а хутше за того духа, що вкупі з іншими у безлюдних пущах святим пустельникам, мученикам, лицарям і непорочним паннам амброзію і нектар носить, або ж за пророка, який по долоні майбутнє й прийдешнє бачить.

Якось, коли Лічигріш з Ангелькою вечеряли журом[25] і селедцями, присів до них Доброгаст негадано третім. А що вони лишень удвох навпроти одне одного сиділи, випало йому місце обіч Ангельки і, поки старий плямкав, мав змогу шепнути їй слівце до вушка.

– Ах! Ах! – прорік Доброгаст, спостерігши, що Лічигріш похмуро на них глипає. – Тій панночці, як бачимо, не дуже хочеться до кляштору, а втім святий каптур буде їй до лиця. Моя панно, – вповів, обернувшись до неї, – пан Біг обрав тебе за наречену, віно твоє призначено твому богобійному опікунові, який твої юні літа пильнував і од скверни світа ховав. Прекрасна з мосьпанни буде монашка!

Ангелька пирснула зі сміху. Лічигріш, який тримав склянку при вустах, мало не захлинувся. Сам Доброгаст ледве втримався, а там сягнув до кишені, витяг невеличке кругле дзеркальце, дав Ангельці в нього глянути, нараз щось їй стиха проказавши, із чого Лічигріш, переставши пирхати, тільки й почув:

– Ручаюся, що це не минеться! Богу ніхто не спротивиться!

Ангеля заслонилася серветкою, котра була так помережена рясними дірами, що не проста штука було нею заслонитися, і шуснула до комірчини.

– Архангеле, чудотворцю над чудотворцями! – заголосив Лічигріш, відбиваючи руські поклони.

– Не блазнюй, – урвав його Доброгаст, – не мені тоті поклони належаться, я людина, достоту, як і ти – порох і глина! Удар себе в груди, не дам тобі довше нидіти в поганській облуді. Того дня, як ми запізналися, я втретє відновив життя у Римі, у святих печерах. Перед тим десять віків, себто, близько тисячі літ, не відаючи, чи живий а чи померлий, спочивав я поміж небіжчиками. Оце зачав мій зашкарублий дух звільна танути, зринаючи до небес, і оглядав і чув теє, чого людське око не виділо і вухо не чуло. Урешті голос протрубив мені:

– Повстань! Повстань! – пробудивши грубі помисли мої.

Став біля ніг моїх суддя білий, яко голуб, із клепсидрою в одній руці, з косою у другій, аж